Варварські правди

Варварськими правдами називаються ранньофеодальні юридичні кодифікації германських народів. Найбільш ранньою з них вважається т. зв. «Салічна правда» (Lex Salica), датована V ст. Приблизно тоді ж, у V-VI ст., з'явилися Ріпуарська та Бургундська правди. Дещо пізніше були укладені англосаксонські судебники, германські та кельтські юридичні збірники (ірландський, аллеманський, баварський) та ін.

У науковому розумінні «Салічна правда» не є ні кодексом, ні законом. В ній записані норми звичаєвого права. Перший король франків Хлодвіг «постановив керуватися в судових рішеннях титулами з 1 -го по 62-й». А потім зі своїми наближеними видав додаток з 63-го титула до 78-го. А король Хільдеберт згодом тривалий час роздумував, що належить додати, і знайшов достойним внести додатки від 78-го титула до 83-го, що він і передав брату своєму Хлотару у писаному вигляді. Хлотар з людьми свого королівства обговорював, що до цього слід додати, що належить встановити наново, і постановив те, що поміщене в титулах з 89 по 93 («Салическая правда». Русский перевод.- Казань, 1913). Як бачимо, принаймні з деяких титулів, це не лише запис звичаєвого права, а й результат законодавчої діяльності франкських королів. Саме з їхньої ініціативи встановлювалися потрійні розміри віри за убивство королівського службовця, підвищена відповідальність за убивство, здійснене у військовому таборі під час походу, тощо. З іншого боку, не підлягає сумніву, що у переважній більшості випадків «Салічна правда» просто фіксує ті норми звичаєвого права, що склалися у франків на рубежі V-VI ст., незалежно від королівських законів і розпоряджень.

Створення перших варварських правд збігалося у часі із завоюваннями, за яких варварські племена прискорено проходили період розкладу родового ладу і переходу до раннього феодалізму. Основу війська все ще становить народне ополчення, в складі якого - усі вільні члени общини. Водночас зміцнюється влада і вплив короля, який спирається на свою дружину - майбутніх феодалів. Пережитки родового ладу, «старих порядків», бачимо у тих титулах, що були укладені ще Хлодвігом. Так, заперечення одного общинника досить, щоб переселенець покинув нове місце проживання, навіть якщо на прийом чужинця буде згода усіх інших членів общини (титул XV, ст. 1-2).

Ліси, вигони, незорані пустощі належать усім членам общини, але огороджене місце недоторканне до зняття врожаю. Найменше порушення огорожі карається штрафом в 15 солідів, у ту ж суму оцінюється проїзд полем перед жнивами (XXXIV, ст. 1, 3). Оранка чужого поля (XXVII, ст. 24) і особливо його засів (XXVII, ст. 25) потягнуть за собою штраф, відповідно, у 15 і 45 солідів. Для порівняння: зманювання чужого раба каралося штрафом у 15 солідів (XXXIX, ст. 1), а його крадіжка - 30 (X, ст. 1).

Втім, після зняття врожаю огороджене місце може використовуватися для випасу худоби членів общини, що є свідченням суспільного характеру володіння землею. Наділ ще перебуває у користуванні, а не у повній власності. Виморочна ділянка стає власністю общини. Про купівлю-продаж землі теж не згадується. Перехід майна з рук в руки (крім випадків спадкоємства) відбувається за суворого дотримання обряду, в присутності трьох свідків (XVI). Враховуючи обмеження для прийому чужинців, про що йшла мова вище, можемо стверджувати, що й у цьому випадку земельний наділ переходив до члена общини, а не до сторонньої особи.

Рухоме майно успадковували сини (спадкоємці першої черги, IX, ст. 1), мати (IX, ст. 1), далі - брат, сестра померлого (IX, ст. 2), чи, у крайньому разі, сестра матері. При цьому, «земельна спадщина в жодному випадку не повинна діставатися жінці» (у розумінні «неодруженій», яка може вийти заміж за представника чужого роду) (IX, ст. 5). Дослідники цього періоду вважають, що у даному разі йдеться не про дискримінацію жінки, а про намагання зберегти землю в руках роду. Історичні паралелі можна відшукати і в «Руській правді» (XI ст.). Мине ще 100 років - і в установах короля Хільперіка (561-584) буде вказано, що за відсутності синів наділ має успадковувати дочка або брат, сестра померлого, але не «сусіди», як це було раніше. Даний факт є найсуттєвішим доказом швидкого розкладу родової організації суспільства і формування нових суспільних відносин. Зауважимо, що у вестготів дочки і сини успадковували майно нарівні, а у саксів дочки померлого успадковували його наділ у разі відсутності синів ще за родового ладу.

Привертає увагу велика кількість майнових злочинів, зазначених у «Салічній правді». Зокрема, вказані окремо штрафи за крадіжку яструба, півня, курки, голуба, журавля, коня, винограду, великої рогатої худоби. Цікаво, що красти свиней чи рогату худобу стадом було «вигідніше», ніж поодинці. Так, за крадіжку однієї корови штраф становив 15 солідів, а за стадо з 12 корів - 62,5 (а не 180, як можна було б очікувати).

Шлюбні звичаї варварських племен у період розкладу родових відносин також переживають певні зміни. Первісно шлюб був купівлею (викупом) дружини, після смерті чоловіка права на неї переходили до свекра. Це пояснювалося тим, що як глава сім'ї (т. зв. «великої сім'ї», якими жили варвари) саме свекор вносив плату за викуп дружини для сина. У «Салічній правді» місце викупної плати зайняли речі чи гроші, т. зв. «ранковий дар» у винагороду за невинність. Дружина приносила у дім придане. Зґвалтування каралося штрафом у 62,5 соліди, а співжиття з дівчиною за взаємною згодою - 45 (XXV, ст. 1, 2). Одруження на рабині чи вихід вільної заміж за раба означало втрату особистої свободи (XXV, ст. 5, 6). Розлучення спочатку дозволялися, але пізніше були заборонені внаслідок поширення християнства (королівський капітулярій 744 р.). До речі, католицька церква і сьогодні не допускає розриву шлюбних відносин.

У франків, як дає змогу пересвідчитися «Салічна правда», боргове рабство було відсутнім, але майнова відповідальність за непогашену позику - висока. Через 40 днів після несплати позики кредитор у присутності свідків вимагав повернення боргу. Відмова негайно погасити борг тягнула за собою виплату 15 солідів (L, ст. 1). Кредитор протягом трьох тижнів ще тричі приходитиме до боржника зі свідками і кожного разу борг зростатиме на 3 соліди. Після цього граф округу має провести конфіскацію майна неспроможного боржника (L, ст. 2, 3). Відмова графа виконати цю конфіскацію могла обернутися для нього навіть позбавленням життя! (L, ст. 4).

Родове суспільство захищає своїх членів з допомогою кровної помсти. В додержавному суспільстві захист життя, майна і честі може здійснюватися лише членами того роду, до якого належав скривджений. Цей порядок освячувався релігією - без помсти убитий не міг досягнути вічного спокою. У багатьох племен, зокрема у древніх норвежців, вважалося особливим достоїнством убити кращого з роду кривдника, тобто помста поширювалася не стільки на особу убивці, скшьки на увесь його рід. Зрозуміло, що у такому разі кровна помста швидко переростала у війну, яка тривала до взаємного зрівняння кількості жертв з обох сторін або й до повного винищення ворожого роду.

Варварські правди кровну помсту обмежують, але не забороняють. У «Салічній правді» убивця може бути позбавлений життя за законом, якщо він настільки бідний і безрідний, що не може зібрати суми викупу: «Якщо ж ніхто не поручиться в уплаті віри (...), тоді він повинен сплатити віру своїм життям» (VIII, ст. 1). Помста заборонена, якщо не було умислу, а отже, ворожнечі. Тут, у всіх випадках, досить відшкодування збитків. Таке ж відшкодування (до 100 солідів) сплачується у разі тяжкого тілесного ушкодження, кровна помста у цьому випадку заборонена.

Заміна кровної помсти штрафом проходила непросто. Спочатку приймати гроші у викуп за кров вважалося ганьбою. Замирення з убивцею завжди прикривалося принизливим для останнього виявом розкаяння і покори. Так, у древніх германців рука убитого зберігалася у родині, після викупу убивця мав покласти в розриту могилу цю руку і закопати тіло - своєрідне вибачення перед убитим і його родом. Пізніше звичаєве право германців переходить до установлення фіксованих розмірів штрафів (спершу вони індивідуально визначалися у кожному окремому випадку).

У «Салічній правді» штраф за убивство («вергельд») раба становив 35 солідів (XXXV, ст. 6), римлянина - 62,5 (або 100 солідів, якщо римлянин - землевласник) (XI, ст. 6, 7), вільного франка - 200 солідів (XI, ст. 1), королівського слуги або графа - 600 (IV, ст. 1). У пізніших додатках до «Салічної правди» у 600 солідів було оцінене життя священика, у 900 - єпископа. Втричі вищі штрафи встановлювалися за убивство вільних франків і королівських службовців під час походу. Так, за життя королівського службовця під час походу винний сплачував 1800 солідів (XIII, ст. 2).

Убивство хлопчика до 10 років каралося штрафом у 600 солідів (XXIV, ст. 1), вагітної жінки - 700 солідів (XXIV, ст. 3), жінки дітородного віку - 600 (XXIV, ст. 6), тобто у 3-3,5 рази вище, ніж життя чоловіка. Дослідники пояснюють факт вищої суспільної цінності життя дитини чи жінки тим, що ці особи не могли тримати в руках зброю, тобто убивця під час злочину не ризикував своїм життям. Можливо також, що цими заходами хотіли обмежити втрати від кровної помсти, не допустити її поширення на жінок і дітей ворожого роду. Зауважимо і той факт, що розміри вергельду залежать від суспільної цінності особи. Усі, хто стоїть нижче від вільного франка (навіть римлянин-землевласник), оцінені у значно нижчі суми, натомість життя графа, священика чи королівського службовця цінується вище.

Не повинно створюватися враження, ніби убивство стало поширеною практикою внаслідок можливості відкупитися. За 2 золотих солі-ди можна було купити бика, тому сплата віри була справою усього роду, причому законом було установлено процедуру розкладання боргу на усіх родичів убивці з боку батька і матері. «Салічна правда», як уже вказувалося, допускала смертну кару у випадку неможливості сплати боргу за делікт. Законодавство германських племен пізнішого часу різко розширить коло злочинів, за які застосовувалася смертна кара без альтернативи викупу. Так, у «Саксонській правді» (поч. IX ст.) смертю карається участь у змові проти короля, також убивство, грабунок і навіть крадіжка майна на суму понад 3 соліди. Цікаво, що подібні тенденції будуть спостерігатися й у давньоруському законодавстві.

Тілесні ушкодження каралися від 3 солідів за удар палицею без появи крові (XVII, ст. 6) - до 100 солідів за тяжкі (втрата ока, носа, язика). Характерна деталізація при оцінці пошкоджень, наприклад, визначення суми штрафу залежно від розмірів рани в дюймах тощо. Так, позбавлення людини великого пальця тягнуло за собою штраф у 50 солідів (можливо, тут далася взнаки та обставина, що саме цим способом римляни традиційно калічили полонених варварів), вказівний, яким натягували лук, коштував 35 солідів (XXIX, ст. З, 5), а середній палець коштував найдешевше. Каліцтво, втрата працездатності оцінювалося варварськими правдами, як правило, в половину вергельда.

Варварські правди роблять несміливу спробу відмежувати прямий і непрямий умисел, полегшуючі і обтяжуючі обставини при здійсненні злочину тощо. Навіть англосаксонський кодекс, наприклад, ще встановлював однакову відповідальність за навмисне і ненавмисне убивство, але, з іншого боку, вже в Салічній і Ріпуарській правдах зазначалося, що той, хто вчинив неумисне вбивство, кровній помсті не підлягає. Система композицій (штрафів) змушувала суддів ігнорувати наміри злочинця, до уваги брався лише кінцевий результат його дій.

Стосовно об'єктивної сторони злочину германські правди виявляють більше багатство змісту. Грабунок карається суворіше крадіжки, крадіжка зі зломом - суворіше звичайної (відповідно 45 і 15 солідів, XXVII, ст. 22, 23), групове убивство тягне за собою в кілька разів вищий штраф (троє, найбільш винних, повну суму вергельду кожний, ще троє - по 30 солідів, решта 3 по 15 солідів, XIII, ст. 3).

Початково штраф йшов на користь сім'ї потерпілого. Так, у разі убивства голови сім'ї, половина вергельду відходила синам, а половина -найближчим родичам з боку його батька і матері (XII, ст. 1). З переходом судових функцій до держави на користь останньої стягується третина суми штрафу. З розкладом родових відносин втрачає своє значення кругова порука. Так, уже з кінця VI ст. сплату штрафу, як правило, проводить сам злочинець, а не його рід, як це було раніше.

У період родового ладу верховні судові функції повинні були належати зборам роду. В «Салічній правді» згадується колегія рахінбургів з 7 членів, обраних народом. Відмова рахінбургів чинити суд карається штрафом в 3 соліди (VH, ст. 1), суд не за законом - 15 солідів (VII, ст. 2). Головою судових зборів є тунгін, але скоро його функції переходять до королівського чиновника - графа, йому допомагають в судочинстві засідателі - скабіни. Показово, що первісно граф ще міг бути покараний за відмову чинити правосуддя чи перевищення покарання (І, ст. 2), пізніше, з набуттям імунітетів, ці колишні королівські чиновники стають фактичними государями в межах своїх феодальних володінь.

Справа порушувалася не інакше, як за заявою потерпілої сторони, яка формулювала звинувачення і надавала докази. Такий процес отримав назву звинувачувального. Виняток становили злочини, які зачіпали суспільні інтереси. Так, зрадника варвари вішали на дереві. Втеча з поля бою каралася утоплениям в болоті. Такий процес покарання проводився з ініціативи властей.

Попереднього розслідування не було. Суддя обмежувався доказами, що їх надавали сторони. Причому суддя знав, що родич ніколи не стане свідчити проти родича чи представник ворогуючого роду - на користь противника. Адже штраф (колосальний за мірками того часу) розкладався на увесь рід винного, а вигоду отримував увесь рід потерпілого. В цих умовах основним завданням судді було добитися визнання звинуваченим своєї провини. Якщо ж таке визнання не наступало, практикувалися ордалії або суд Божий. У цьому випадку застосовувалося випробування водою, залізом і вогнем. Зокрема, вважалося, що вода - чиста субстанція і злочинця приймати не буде. Зв'язаного підозрюваного кидали у воду. Якщо йшов на дно - виправдовували, тримався на поверхні - значить, винний. Випробування розпеченим залізом зводилося до того, що судді спостерігали, як заживає опік: якщо легко, значить особа невинна, і навпаки. Випробовуваний вогнем йшов по вогненному коридору між двома багаттями. Цікаво, що вже у «Салічній правді» підозрюваний міг «викупити» свою руку від випробування казанком з киплячою водою за 3 чи 6 солідів, залежно від важкості висунутого звинувачення (III, ст. 1, 2).

У багатьох випадках практикувався судовий поєдинок. Він був обов'язковий, якщо звинувачений, у свою чергу, звинувачував позов-ника в зумисній брехні. Вважалося, що у такому поєдинку Бог виступає на боці невинного і дає йому перемогу в усіх випадках. Від зобов'язання битися уже не можна було відмовитись, але можна було замість себе виставити чемпіона, тобто професійного бійця. Дворяни билися на конях, селяни - колами. З часом, причому доволі швидко, поєдинки між представниками різних майнових класів унеможливилися.

Особливою формою ордалій була клятва у формі співприсягання, число тих, хто присягав разом зі звинуваченим, залежало від важливості справи. У різних статтях «Салічної правди» називаються 3, 6, 9 свідків чи співприсяжників, а в особливих випадках - навіть 72. Клялися на зброї. Якщо хтось із співприсяжників і, особливо, сам звинувачений збивалися з клятви, справа вважалася програною. З поширенням християнства клястися стали на Євангелії чи святих мощах. Такий порядок вирішення проблеми мав у собі раціональне зерно. Відомо, що у людини, яка хвилюється, вазомоторні функції порушені, голос зривається, тремтять руки. Урочистість моменту прийняття клятви, присутність культових речей могли породити у когось із кривоприсяжників психічний зрив. Щоправда, часто питання співприсяж-ництва впиралося в іншу площину. Важко було знайти співприсяжників селянинові, часто його співприсяжники боялися не тільки Божого суду, а й переслідувань протилежної сторони. Навпаки, феодалу, оточеному васалами і дружиною, зробити це було легше.

«Салічна правда» була оригінальною пам'яткою права раннього феодалізму, вона не відчула на собі будь-якого впливу високорозви-нутого римського права. Крім «Салічної правди», у германців існували й інші «варварські правди» - Ріпуарська, Аллеманська, Баварська, Саксонська (поч. IX ст.) та ін.